Християнство епохи постмодерну

Нова адреса / New adress

2010-01-05T07:02:00.000-08:00

Дорогі друзі, цей блог перемістився на сторінку http://soloviy.org.ua

Dear Friends, this blog has moved to http://soloviy.org.ua

Розпізнаючи час…

2009-12-20T08:16:00.001-08:00

«Розпізнати небесне обличчя ви вмієте, ознак часу ж не можете?» (Матвія 16:3)
«Лице неба й землі розпізнати ви вмієте, чому ж не розпізнаєте часу цього?» (Лк. 12:56)
Ісус звинуватив своїх сучасників, переважно релігійних і ґрунтовно знайомих з Писанням людей, у тому, що вони не розуміють атрибутів часу, специфіки моменту, в який їм призначено жити. Особливого Часу, коли Бог з’явився в тілі, Вічність перетнула кордони смерті, Творець в любові простягнув руку примирення до свого занепалого творіння, розпочався бенкет, відкрилися двері до блаженства і Володар всесвіту запрошує на свято, особисто і всіх. Він готовий заплатити за свободу кожного, з радістю бере на Себе тягарі знедолених, за власним бажанням поєднує Себе зі звироднілим людством, спокутує його Собою. А втім, «прикрасивши людину даром свободи» (Григорій Богослов), Він не змушує її ставати вільною, приходити на бенкет, отримати зцілення… Бог дарує можливість вибору, пропонує альтернативу і вимагає рішення. Його сучасники тут і зараз повинні вирішити чи приймають вони Ісуса Господом. Для них прийшов час відповідати Ісусу, адже скоро буде надто пізно, щоб це зробити. На жаль, переважна більшість із слухачів Ісуса так і не усвідомили ні трагічності, ні серйозності становища. Вони були здатними передбачити переміну погоди по зміні напрямку вітру, але їм не вистачило прозорливості, духовної чутливості та відкритості до Бога, щоб побачити ознаки зміни часів. Часи змінилися, але вони цього не зауважили, або, краще сказати, не захотіли зауважити. Простіше було залишитися в рамках укладеного століттями способу життя, довести свою вірність традиції. Вони так сильно прив’язалися до старих міхів, звиклися з ними, що вважали за краще відмовилися від нового вина. Пройде кілька років, мандрівний рабин з Галилеї, з дивним вченням, буде розп’ятий, учні проповідуватимуть про Його воскресіння, а багато з них навіть заплатять за це своїм життям. Утім, для більшості їх сучасників, велика можливість пройшла мимо, вони так і не зрозуміли часу своїх відвідин (Лк.19:44). У Євангелії від Матвія (16:1-4) Ісус вказує на інший аспект ситуації: Він вже дав своїм сучасникам чимало ознак, але вони все ж не захотіли повірити у Нього, отож, напевне, справа не стільки в нестачі знаків, скільки в небажанні їх прийняти. Про те, що основною перешкодою віри в Ісуса була не нестача знамень чи інтелектуальна нездатність їх осягнути, свідчить «ознака пророка Йони», яка показує разючий контраст між скептицизмом іудеїв і повним довіри радісним відгуком язичників. Адже, визнавши панування Ісуса, повіривши «ознаці часу», неможливо жити так, як раніше, старі міхи не втримають молодого вина, перетворення стає невідворотним.

Ми часто стверджуємо, що Бог-Творець, в якого ми віримо, є Господом всієї історії. Як і багато інших проголошених (а частіше повторених), але так і неосмислених постулатів, ця богословська аксіома перетворюється на побожну фразу, так і не набувши реального сенсу, не ставши підставою для формування такого ставлення до часу, в якому ми живемо, якого очікує від нас Бог. Між тим, формально не заперечуючи Божого владарювання над тривалістю історичного процесу, ми іноді живемо і проповідуємо так, немовби насправді не віримо, що й наш мультикультурний, охоплений протиріччями, фрагментарний вік створив Господь. Залишаючи в минулому можливість вільного втручання Бога у безбарвну буденність, ми звикаємо жити у сірості, поступово втрачаємо віру в можливість приходу божественного у людські злигодні, в перспективу перетворення побуту в буття. Ми досконало оволоділи мистецтвом проклинати сьогодення, дошкульно (і не без підстав) тавруємо відчуженість, релятивізм та соціальні пороки часу, в якому Бог призначив нам жити. Роблячи це, і не пропонуючи творчої альтернативи Царства Божого, ми, не зауважуючи зречення, сповідуємо безсилля Бога у нашому віці.

Однак, неприпустима для християн і протилежна позиція – безоглядне пристосування до домінуючих соціокультурних принципів, втрата християнством своєї контр-культурної ідентичності. По суті, фундаментальною умовою просування ідеалів і цінностей Царства Божого у будь-яку епоху є збереження християнством статусу альтернативної контркультури. Відмовляючись від соціальних цінностей, моральних норм та ідеалів споживацького суспільства, християнство зобов’язане усвідомити небезпеку як безальтернативного протиставлення (як варіанти – ескапізму, радикального сепаратизму, намагання втекти в уявне «ідеальне» минуле), так і пасивного, безапеляційного пристосуванства, мімікрії, безумовного схиляння перед соціокультурними тенденціями, прагнення до згладжування протиріч між засадами «цього віку» і «віку майбутнього». Сергій Аверинцев влучно зауважив, що християни, які «догідливо вихваляють панівні тенденції сучасності… і хотіли б саму свою душу перефарбувати в кольори сучасності», а також ті, хто «відокремлюються від сучасності й учиняють їй гордовиту фронду, не знаходять достатніх слів для проклять на її адресу», насправді перебувають у «таємній гармонії», бо перші нездатні крізь сучасне століття і всупереч йому «розчути голос Господа історії», а другі відмовляються «вірити в правочинну владу Бога також і над сьогоднішнім днем»[1].

На нашу думку, основним принципом ставлення християнства до сучасності має бути не конфронтація чи конформізм, а трансформація, альтернатива перетворення, яка поставить суспільство та окремих людей перед можливістю вибору. Вибору цінностей, ідеалів, норм, не тільки задекларованих, а й виявлених у особистому житті, сім’ї, професійній діяльності, спільноті. Не висуваючи реальної творчої альтернативи, не ставлячи сучасне суспільство перед перспективою і неминучістю вибору, чи маємо ми право засуджувати час, в якому живемо?

Мислячи про «ознаки часу», сучасні богослови і апологети, здебільшого, змагаються у тому, чия вербальна палітра міститиме більше темних фарб для відтворення апокаліптичної панорами сучасності. Акцент, як правило, падає на кризу людства і його моральну деградацію, зростання кількість землетрусів і проблеми екології, прогнози про наближення Армагеддону і розгадку «людини гріха». Всі ці питання, безсумнівно, важливі для християнського богослов’я і практики. Однак вони не вичерпують глибини і складності соціокультурних тенденцій і глобальних викликів, які стоять перед нашим часом. Ми стоїмо перед гострою потребою богословського і публіцистичного осмислення ціннісних основ сучасного суспільства, культурних інтересів і духовних запитувань сучасних людей, які знову прагнуть зрозуміти, хто вони, як їм жити, для чого вони існують?

У цьому сенсі, значну цінність становлять міркування північноірландського теолога і педагога Девіда Брюса, висловлені ним на виступі, присвяченому стану молоді в умовах постмодерну. Емпіричною базою його узагальнень стала робота серед молоді обох ворогуючих конфесій нинішнього Ольстера - протестантів і католиків. За словами Брюса, навіть в екстремальних умовах виявляється, що потреби нинішніх "постмодерних" людей не надто відрізняються від одвічних людських запитів. До таких потреб, які переростають мірки боротьби за виживання, Брюс відносить: 1) нездоланне зацікавлення у духовній сфері, 2) потреба в спілкуванні, 3) потреба в розкритті багатства людських смислів в собі і в інших. На ці запити європейські християнські конфесії (власне, скажемо відверто, не тільки вони одні) відповідають 1) доктринальною жорсткістю, 2) корпоративною замкнутістю, 3) інструментальним ставленням до людини, в якій бачиться лише об'єкт маніпуляції та "навернення"[2].

Отож, бачимо явну невідповідність між духовними та соціокультурними запитами молоді і формами відповіді на неї традиційних християнських церков. Що ж, можливо саме в цьому криються причини занепаду євангельської місії, особливо в Європі і не тільки в її західній частині? Може доцільно перенести осердя нашої уваги і публіцистичну гостроту з критичного висміювання суспільних вад на осмислення того факту, що наша звістка, вірніше форми і засоби, якими ми її сповіщаємо, не містить чесної відповіді на розпачливе волання розколотого світу. Світу, який своїм моральним і духовним заколотом, деградацією і втомою від богопокинутості, мовою свого часу волає до спільноти послідовників Ісуса: Прийди і допоможи нам!

Здається, що сучасній церкві слід напружити усі свої духовні та інтелектуальні потуги, щоб усвідомити: потреби людей нашого часу, їх первинні духовні запити не змінилися, зазнали змін лише форми і знаки, в яких вони виявляються. Виросло нове покоління людей, вільне від ідейної спадщини тоталітарного минулого, напоєне духом плюралістичного, постмодерністського, глобалізованого і знеособленого світу. Це покоління по-іншому сприймає істину, хоча, як і всі попередні генерації, іноді несвідомо, але тим не менш безустанно перебуває у її відчайдушному пошуку; по-іншому ставиться до усталених церковних звичаїв – не обов’язково кидає їм виклик, але й не бажає наслідувати їх без осмислення; по-іншому відноситься до доктрин – не ставить їх під тотальний сумнів, але й не сприймає догматично. Нове покоління прагне не тільки аргументованої пропозиційної проповіді, а й реальних дій, не лише ортодоксії, а й ортопраксії. Як зазначає Н.Б. Маньковська, ми живемо у час, коли на передній план виходять такі якості людини як людинолюбність, сила уяви, емоційність, душевна теплота, ніжність (на зміну ретельності, пунктуальності, працездатності), поглиблення інтересу до самопізнання й самоздійснення особистості, зростання ролі міжособистісних відносин, чуйність до соціальних проблем, турбота про навколишнє середовище. Як робить висновок дослідниця постмодернізму, “відбувається… не втрата цінностей, а їхня зміна, переорієнтація стилю життя”.[3]

Для того, щоб відновити релевантність до очікувань суспільства, Церкві необхідно повернутися обличчям до великих культурних, соціальних та економічних проблем нашого часу, у ракурсі її богословського дискурсу належне місце повинні зайняти проблеми корупції, рабства, бідності, соціальної несправедливості, расизму і забруднення навколишнього середовища. З формалізованої ієрархічної структури церква має повернутися до ранньохристиянського ідеалу автентичного і відкритого співтовариства, спільноти творчості і навчання, місця, де до людей з різними поглядами ставляться з однаковою повагою. Від ідентичності, що базується на спільності віросповідання, необхідно перейти до ідентичності на основі духовності, віри, місії і практики. Замість погляду на богослов’я як на статичний набір логічних тверджень, текстуальних аргументів і доктринальних формулювань, нам необхідно відродити чесний богословський пошук, прагнення до краси і Божої істини для сучасного покоління. Необхідність цих кроків – ознака часу. У нас є вибір – відвернутися від цих ознак, вдавши, що у світі нічого не змінюється; визнати, що світ трансформується, але відмежуватися від викликів, які несуть ці зміни, надавши перевагу старим міхам перед молодим вином; але в нас також є можливість повернутися відкритим обличчям до викликів світу, визнати помилки минулого, і вчитися у Христа, щоб щоденно як спільнота Його послідовників виявляти люблячий, турботливий і творчий спосіб буття у світі. Буття, що стане відповіддю на волання нашого мінливого і втомленого часу, який також створив Господь. І повелів нам у ньому жити, жити для Нього і з Ним. Не спізнитися б...

[1] Сергій Аверинцев. Розрізнення знаків часу: християнське ставлення до історії // Дух і Літера № 17-18.
[2] Див. Рашковский Е.Б. Введение: человеческое измерение эпохи постмодерна//Постиндустриальный мир: центр, периферия, Россия. Сборник 4. Мировая культура на пороге XXI века. Москва. 1999.
[3] Див. Маньковская Н.Б. "Париж со змеями" (Введение в эстетику постмодернизма). - М., 1994., С. 150.

Постмодерністське трактування Одкровення: Джон Капуто і Пітер Роллінз

2009-11-24T10:32:00.000-08:00

Постмодерністські богослови наголошують на важливості “смиренної епістемології”, яка закликає відмовитися від зарозумілих спроб дати ясні відповіді на складні богословські питання, залишивши місце для таємниці. Однак на ділі такий підхід вступає в протиріччя з багатьма традиційними трактуваннями, зокрема, християнським вченням про Одкровення.

Так, філософ і богослов Джон Капуто стверджує, що сучасний релігійний плюралізм не дозволяє нам з впевненістю стверджувати, що у нас є Одкровення. Ми можемо вірити, що отримали одкровення, але ця віра конфліктує з поглядами інших релігійних громад, багато з яких ставлять під сумнів християнське одкровення. Отже, християнам слід зі смиренням визнати, що наше припустиме одкровення не гарантує правдивих відповідей, але є лише однією з багатьох можливих перспектив. Він пише: "Це означає, що віруючі в цю Книгу повинні стримати свої претензії з приводу Одкровення, яке вони (як вони вірять) отримали, так як це тільки їх тлумачення, що вони отримали одкровення, у той час як не всі решту погоджуються з цим. Одкровення є тлумаченням того, що як вірять віруючі, є одкровенням, а це означає, що це ще один конкуруючий вхід в конфлікт інтерпретацій. Тому віруючі повинні опиратися тріумфалізму у тому, в що вони вірять чи особисто чи в їх конкретній громаді”.[1]

Пітер Роллінз (британський письменник і координатор "експериментального колективу Ikon") стверджує, що Одкровення взагалі є неможливим, він обґрунтовує своє твердження посиланням на абсолютну трансцендентність Бога. У своїй популярній книзі "Як (не) говорити про Бога" (2006) Роллінз стверджує, що Бог настільки виходить за межі обмежених властивостей людського розуму, що він не може розкрити нам Себе. Будучи ремінісценцією теорії “царства ноуменів” Канта та міркувань “via negativa” неоплатонічної містики, теза Роллінза проголошує, що Бог є принципово позамежним, незрозумілим і непізнаваним. На відміну від традиційної точки зору, згідно з якою християнство сприймаються як таке, що базується на вірі у те, що Бог спілкувався з людством через одкровення, Роллінз виступає на захист "нової перспективи", згідно з якою "одкровення повинно розглядатися не як те, що робить Бога знаним або як те, що залишає Бога незнаним, але скоріше як всепоглинаюче світло, який представляє Бога знаного як незнаного" [2]. Оскільки навіть "явна сторона Бога також прихована" Роллінз робить висновок, що "коли мова заходить про Бога, нам нема чого сказати іншим, і ми не повинні соромитися заявити про це" [3].

Оскільки про Бога нічого невідомо, а якщо б щось було відомо, то немає жодної гарантії, що ми б змогли це правильно інтерпретували, Роллінз переносить увагу на єдину аспект християнської віри, який ще вцілів після постмодерністської деконструкції християнства – праксису, того, як ми «проживаємо» християнство. Роллінз закликає відмовитися від традиційних потуг "правильно вірити" на користь намагання "вірити правильним чином", що для Роллінза означає "вірити люблячим, жертовним, та христоподібним чином" [4]. Він висловлює думку, що хоча християнські переконання ніколи не характеризували "реального або реальності", якимсь чином вони спроможні перетворити християн в учнів Ісуса, які йдуть слідом за ним, не втрачаючи здатності приймати до спілкування людей інших релігійних переконань або невіруючих. Роллінз пояснює, що його спільноті Ikon "ми об’єднані, не на рівні якогось конкретного набору доктрин, а, скоріше, в нашому бажанні, щоб наші переконання, якими б вони не були, допомогли нам бути більш відкритими до божественного і більш відкритими один до одного, виявляючи люблячий, турботливий і христоподібний спосіб буття в світі" [5].

P.S. Пропоную читачам переглянути цікаве інтерв'ю Пітера Роллінза в передачі "Inner Compass" , в ньому він детальніше пояснює основні ідеї свої книги http://vimeo.com/2752277.

[1] John D. Caputo, On Religion (New York: Routledge, 2001), 22.

[2] Rollins, How (Not) to Speak of God (Paraclete Press, 2006), 7-8, 17.

[3] Rollins, How (Not) to Speak of God, 17, 42.

[4] Rollins, How (Not) to Speak of God, 3, 66.

[5] Rollins, How (Not) to Speak of God,133.

Пізнання та істина: версія постмодерністської теології

2009-09-29T09:42:00.000-07:00

Пост-модерністські богослови проголошують, що у зв’язку з колапсом мета-розповідей у християн більше немає жодної підстави для впевненості у будь-яких доктринах, адже ми не можемо знати абсолютної істини. Критики руху наполягають, що його послідовники неправильно інтерпретують епістеміологічний фундаменталізм (вчення про те, що ми володіємо якимось знанням, яке служить основою для подальшого знання), вважаючи, що він вимагає “незаперечної упевненості" у той час як сучасні фундаменталісти вірять, що ми можемо володіти реальним знанням, яке настільки певне, що необхідне екстраординарне свідоцтво, щоб його спростувати[1]. Властивий постмодернізму епістеміологічний релятивізм у трактуванні істини знаходить повну підтримку у Браяна Мак-Ларена: «Запитайте мене чи християнство (моя версія, ваша, римського папи, будь-чия) є ортодоксальним, мається на увазі істинним, і ось є моя чесна відповідь: трохи, але не зовсім… Мені довелося б сказати, що ми ймовірно маємо декілька правильних речей, але багато речей неправильні... Проте як мінімум наші очі розплющені! Бути християнином щедрої ортодоксії не означає претендувати на те, що ми спіймали істину і почепили її на стіну»[2].

Автори руху критикують наголос консервативного євангельського богослов’я на усному і написаному слові, розцінюючи його як продукт модернізму Просвітництва, не зауважуючи, що пост-модерністський підхід до мови має свої небезпеки. Деконструктивізм, домінуюча літературна теорія постмодернізму, прагне роз'єднати зв'язок між словами і речами, які вони означають, таким чином, що визначення слів трактується скоріше як вправляння у владі, а не підпорядкування дійсності. Хоча жоден автор руху не підтримав би цю теорію повністю, їх твори зображають її вплив. Надмірні спрощення, “мозаїчне мислення” на противагу лінійно-ієрархічному, витончені повторні визначення загальних термінів, і вишукані мовні новотвори зустрічаються доволі часто.

Богослови церкви, що з’являється, справедливо визнають фундаментальну скінченність та обмеженість знань людини, особливо, коли це стосується розуміння природи Бога (Рим. 11:33-34). Ми ніколи не зможемо вичерпно знати Божого характеру або Його шляхів, а тим більше висловити їх скінченними категоріями мови. Але вони помиляються, приходячи до висновку, що ми ніколи не будемо знати чи наше нинішнє розуміння Божого характеру і його способів дії є істинним. Ми дійсно нездатні повністю пізнати природу Бога, але це не значить, що ми взагалі нічого не можемо знати істинно або безпомилково. Велич Святого Письма полягає у тому, що Бог говорив і показав Себе людині у словах, які ми можемо зрозуміти, і які передають нам правду про Бога. (Пс. 16:11, Рим. 16:25-26). Писання рясніє закликами до нас пізнати правду про Бога. (Ів. 8:45-46, 1 Тим. 2:3-4, 1 Кор. 13:9, 1 Ів. 2:3). Той факт, що на сьогоднішній час Бог явив себе в першу чергу через написане Ним слово різко дисонує з загальною містичною практикою церкви, що з’являється. Звичайно, немає нічого помилкового в тому, щоб малювати картини, ліпити статуї, писати музику, і розповідати особисті свідоцтва або "розповіді" для слави Божої. Але істинне і об'єктивне розуміння Бога ніколи не досягалося шляхом одного лише емоційного досвіду і ритуалу. Тільки божественно натхненним, непомильним словам Писання можна повністю довіряти, як джерелу "глибини багатства, і премудрости, і знання Божого!" (Рим. 11:33, Пс. 19:7-11, 2 Пет. 1:16-21).

Якщо ж християни насправді не можуть знати абсолютної істини, то їм залишається лише випробувати на досвіді, що є “істинним” з урахуванням нашого соціокультурного контексту. Пост-модерністські філософи і богослови наполягають, що істина пізнається і утверджується лише в межах суспільств (“немає жодних мета-розповідей, є лише локальні розповіді”). Ця ідея має на увазі, що істина є культурно і соціально відносною, а справжня міжкультурна комунікація неможлива (ті, хто перебувають за межами суспільства повинні перше приєднання до суспільства перед тим, як вони зможуть зрозуміти його ідеї). Отож, у тому разі, якщо логічна істина непевна, єдину надійну сутність християнства становлять духовні відчуття і соціальні дії.

Ще одним важливим висновком з твердження, що ми не можемо знати абсолютну правду, є заклик відмовитися від догматичності у питанні доктрин та погляд на ортодоксальність як на “щедру"[3], тобто таку, що включає багато доктрин, які християн історично оцінювали як аномальні або єретичні. “Щедра ортодоксальність, на противагу натягнутій, вузькій, контролюючій або критичній ортодоксальності значної частини християнської історії, не сприймає себе дуже серйозно. Вона покірна; вона не вимагає надто багато… Вона не вважає ортодоксальність винятковою областю одних лише дослідників прози (богословів), але, як Честертон, вона вітає поетів, містиків, і навіть тих, хто хоче говорити дуже мало або залишатися безмовними, у тому числі розчарованих і тих, що сумніваються. Їх мовчання красномовно говорить про величність Бога, який перевищує всю людську артикуляцію”[4].

Відмова руху від ідеї формування систематичної богословської доктрини зумовлює посилення акценту на питаннях етики. Тоні Джонс, національний координатор Emergent Village, заявляє, що його організація "є аморфним зібранням друзів, які вирішили жити разом незалежно від нашої церковної приналежності, незалежно від наших богословських зобов'язань". Він порівнює написання твердження віри з "проведенням кордонів, які означають, що ви повинні зарядити свою зброю і розмістити солдатів на цих кордонах. Охорона кордонів стає нав'язливою ідеєю для. Це просто не є служінням Ісуса."[5] У 2006 році Emergent Village розіслало по електронній пошті заяву для своїх членів від помітного теолога Ле-Рон Шульца (LeRon Shults), який навів три причини, чому їх група не повинна писати доктринального твердження. Крім того, що такий крок є непотрібним і недоречним, адже "Ісус не мав твердження віри" і "боротьба за схоплення (capture) Бога в наші обмежені логічні структури є не чим іншим як мовним ідолопоклонством", Шульц стверджує, що стандартизація переконань руху було б катастрофою. Він турбується, що "твердження віри має тенденцію припиняти розмову. Такі заяви можуть також легко стати інструментами для маніпулювання або виключення людей зі спільноти. Занадто часто вони створюють середовище, в якому уникають реальної розмови, побоюючись, що критичне переосмислення одного або більше священних суджень призведе до відлучення від спільноти".[6] Хоча потребу сучасного християнства у відкритому діалозі і відкритості до думки інших важко заперечити, тим не менше постає питання, як довго Emergent Village може залишитися у рамках християнської традиції без твердження віри? Чи для того, щоб бути послідовником Ісуса, достатньо лише дотримуватися загальнолюдських етичних норм і доброго ставлення до інших, чи ж це також включає віру принаймні у декілька конкретних фактів про життя і особу Ісуса, Трійцю і шлях до спасіння?

Небажання Бесіди рухатися у напрямі власного богословського самовизначення впливає на розуміння євангелізації. Наприклад, Пітер Роллінс стверджує, що євангелізація це вулиця з двостороннім рухом. Замість того, щоб нести пізнанні Бога до "недосягнутих" Євангелієм народів у "недосягнутих" місцях, члени очолюваної ним общини Ikon "прагнуть бути євангелізованими" у той час, коли вони навчаються в інших релігій.[7]

[1] See R. Scott Smith, Truth and the New Kind of Christian (Wheaton, Illinois: Crossway Books, 2005), 107-140.
[2] Brian McLaren, A Generous Orthodoxy, (Grand Rapids, MI: Zondervan, 2004, p. 293.
[3] Термін “щедра ортодоксальність” вперше був використаний Гансом Фрейєм (Hans Frei), пізніше до нього зверталися ще декілька авторів руху, до його популяризації найбільше доклався Брайан McLaren.
[4] Brian McLaren, A Generous Orthodoxy, (Grand Rapids, MI: Zondervan, 2004), p. 155.
[5] Peter J. Walker and Tyler Clark, “Missing the Point: The Absolute Truth Behind Postmodernism, Emergent and
the Emerging Church,” Relevant Magazine (July/August 2006), 72.
[6] LeRon Shults, “Doctrinal Statement,” email from Emergent, May 4, 2006. http://emergent-us.typepad.com/emergentus/2006/05/doctrinal_state.html
[7] Rollins, How (Not) to Speak of God, 53-54.

The Great Emergence

2009-08-17T11:19:00.000-07:00

The Great Emergence
emersion, an imprint of Baker Publishing Group
September 30, 2008

"Phyllis Tickle offers a creative and provocative overview of multiple social and cultural changes in our era, their relation to previous major paradigm shifts, and their particular impact on North American Christianity. This is an immensely important contribution to the current conversation about new and emerging forms of Christianity in a post-modern environment—and a delight to read!"
—The Most Rev. Katharine Jefferts Schori,
Presiding Bishop and Primate,
The Episcopal Church

Все повинно змінитися

2009-07-26T04:14:00.000-07:00

Основною передумовою формування вчення церкви, що з'являється, є ідея про те, що сучасний світ радикально і швидко змінюється, тому церква повинна докорінно змінюватися разом зі світом. [1] Церкви, що з’являються, визнають, що західне цивілізація виходить за межі контексту християнського світу, який домінував з початку середньовіччя. В пост-християнському світі, в новому плюралістичному культурному середовищі, церква перестає усвідомлювати себе як одна з підвалин суспільства, з подивом відкриваючи свій новий, все більш маргінальний статус. З втратою церквою привілейованого становища, перед християнами постає корінний виклик відшукати новий підхід до ефективного свідоцтва на ринку різних ідеологій. У відповідь на сейсмічні культурні зрушення, церква, що з’являється намагається заново творче уявити себе, прагнучи досягнути місійної присутності у постмодерністському світі. Саме це переконання лежить в основі дискурсу церкви, що з’являється.

Оскільки постмодерність, яка характеризує сучасну епоху, являє собою драматичний розрив з модерністським минулим, то лише тотальне перетворення церкви може створити умови для збереження релевантного і ефективного статусу церкви в новому соціокультурному середовищі. Іншими словами, для виживання і розвитку церкві потрібна не лише зміна в герменевтиці і методології богословських досліджень, не лише нові акценти у богословських шуканнях, а радикально новий вид християн (промовисто, що найновіша книга Браяна Мак-Ларена носить назву Everything Must Change: Jesus, Global Crises, and a Revolution of Hope). “Ми повинні створити новий образ і займатися розвитком нових способів того, як бути справжніми послідовниками Ісуса, нові шляхи здійснення теології і біблійного життя, нове розуміння місії, нові способи вираження співчуття і пошуку правосуддя, нові види спільнот віри, нові підходи до поклоніння і служіння, нові інтеграції і бесіди, конвергенції і мрії”[2] – проголошує один із найавторитетніших веб-сайтів руху.

Оскільки церква тривалий час була переплетена з культурою, християни повинні заново дослідити кожну доктрину і практику в церкві, знаходячи нові шляхи для їх дефініції і вияву. Роберт Белл пише, що протестантські реформатори знали, що те, що вони “зробили і написали і вирішили потрібно б бути знову переглянути. Заново продумати. Переробити. ...Під цим я не маю на увазі косметичні, поверхневі зміни такі як краще освітлення і музика... Я маю на увазі теологію: вчення про Бога, Ісуса, Біблію, спасіння, майбутнє. Ми повинні продовжувати реформування шляху, яким християнська віра визначається, живе і пояснюється”[3]. Після відвідування численних блогів прихильників руху, складається враження, що сумніву піддаються абсолютно усі доктрини і моральні стандарти тобто, за словами учасників руху, відбувається процес повного повторного винаходу (reinvention, reshaping, repainting – улюблені терміни учасників «бесіди») християнства, що супроводжується радикальним повторним визначенням (redefinition) християнських термінів.

[1] David Kowalski Emerging Church - Distinctive Teachings and Goals http://www.apologeticsindex.org/291-emerging-church-teachings
[2] www.emergentvillage.com
[3] Rob Bell, Velvet Elvis, p. 12.

Основні "теми" руху церкви, що з'являється (підхід С. Мак-Найта)

2009-07-02T03:27:00.000-07:00

Нагадаю читачам, що я продовжую публікувати серію дописів присвячених руху церкви, що з'являються (emerging church movement). Одним із найбільш авторитетних симпатиків і дослідників руху є Скот Мак-Найт. Він вважає, що особливість руху полягає у поєднанні декількох "тем".

Скот Мак-Найт[1] визначає декілька важливих “тем”, що характеризують рух. На його думку, церква, що з’являється, є не єдиною християнською групою, до якої деякі з цих характеристик можна було б застосувати, однак у такому поєднанні вони кристалізуються саме в ЕСМ. Отож, Мак-Найт, стверджує, що рух є пророчим, постмодерним, орієнтованим на праксис та пост-євангельським. Пророчий аспект руху, як пише автор, полягає у тому, що він є “свідомо і умисне провокаційним”. Християни, що з’являються, вірять, що церква потребує змін, і вони починають жити так нібито ці зміни вже мають місце. Як старозавітні пророки, провідні теологи руху задля риторичної ефективності часто користуються прийомом перебільшення. Особливо це стосується Браяна Мак-Ларена у його «Щедрій ортодоксії». Щодо постмодерністського аспекту, то Мак-Найт вважає, що постмодернізм не слід редукціювати до заперечення абсолютної істини, краще розглядати його як колапс успадкованих мета-розповідей (всеохоплюючих пояснень життя), зумовлений неможливістю виходу за межі їх гіпотез. Євангельські християни можуть використати певні елементи постмодерністської епістемології, притримуючись віри, що шукає розуміння, і довіри, що передує розумінню правди євангелія.

Зв'язок ЕСМ з постмодерністю привертає увагу і викликає критику, однак, як вважає Мак-Найт, найважливішою характеристикою руху є «praxis» - тобто те, яким чином віра проживається. За своєю суттю, рух є спробою розробити нову доктрину церкви. Її прикметні акценти можна зауважити в новому підході до поклоніння (наголос на творчості і емпіризмі), в увазі до ортопраксії (прагнення відновити єдність теології і практики; ідея про те, що те як людина живе, є важливішим від того, у що вона вірить; заклик знайти новий шлях формування теології, яка повинна бути контекстуальною і специфічною, корелюватися з культурою, інтегруватися до Божого плану для світу, шукати відповіді на актуальні виклики сьогодення, перебувати в діалозі з іншими світовими релігіями) і в місійній орієнтації, яка реалізовується через участь в цілісній (холістичній)[2] спокутній роботі Бога в цьому світі. Церква розглядається як спільнота, через яку Бог працює і, в якій Бог виявляє достовірність Євангелія.

Пост-євангельський (post-evangelical) аспект руху знаходить свій вияв у протесті проти євангелікалізму у його сучасному вигляді, протесті, який ґрунтується на ідеї про те, що церква завжди повинна реформувати себе. Хоча більшість послідовників церкви, що з’являється у теологічному аспекті продовжують належати до євангелікалізму, однак загалом рух має тенденцію висловлювати недовіру до систематичної теології із-за того, що попри наявність різноманітних богословських традицій, між ними так і не було досягнуто справжнього консенсусу. Як стверджує Мак-Найт, Бог об’явив Себе не у систематичній теології, а в розповіді; відтак жодна мова не здатна «вловити» Абсолютну Істину, якою є лише Бог. Отож, рух відмовляється від створення герметичної теологічної системи, вважаючи, що “Велика Традиція” пропонує різні шляхи для того, щоб розповісти істину про Боже спокутування в Христі, та не допускаючи думки, що будь-яка певна теологічна система сприймає її абсолютно правильно. Власне, цілком у руслі постмодернізму, для авторів руху теологія залишиться лише «розмовою про Істину», якою є Бог в Христі через Духа, і про Божу історію спокутної роботи в церкві, тому жодна систематична теологія не може претендувати на те, щоб бути завершеною. Природнім результатом такого підходу до питання істині в теології стало заперечення ексклюзивізму (ідеї про те, що існує розділова лінія між християнами і нехристиянами). Найбільш радикальні послідовники руху приймають постмодерністську недовіру до мета-розповідей, наголошуючи на тому, що для послідовників Христа має значення лише ортопраксія, а не питання релігійної приналежності людини, якщо вона любить Бога і свого ближнього як самого себе[3]. Логічним продовженням такого сотеріологічного підходу стала ідея універсалізму[4], яка буде детальніше розглянута нижче.

[1] Scot McKnight Five Streams of the Emerging Church Key elements of the most controversial and misunderstood movement in the church today. www.christianitytoday.com/ct/2007/february/11.35.html

[2] На думку Мак-Найта, «цей цілісний акцент знаходить досконале вираження в служінні Ісуса, що робив добро для тіл, духів, сімей і суспільств…Він піклувався не лише про загиблі душі, але і про цілі особи і цілі суспільства».

[3] «Я не вірю, що створення учнів повинно дорівнювати створенню прибічників християнської релігії. Можливо, це є доречним в багатьох (не всіх!) обставинах - допомогти людям стати послідовниками Ісуса і залишатися в межах їх буддійського, індуїстського або єврейського контекстів… замість вирішення парадоксу через винесення вироку про вічну долю людей, більш переконаних в інших релігіях або більше лояльних до них, ніж ми... Щоб допомогти буддистам, мусульманам, християнам і всім іншим переживати життя у повноті шляху Ісуса, я охоче став би одним з них, ким би вони не були, до якої б міри я міг, охопити їх, приєднатися до них, щоб вступити в їх світ без суду, але із спасаючою любов’ю...» (Brian D. McLaren, A Generous Orthodoxy (Grand Rapids, Michigan: Zondervan Publishing, 2004) 260)

[4] Spencer Burke's у “A Heretic's Guide to Eternity” (2006) стверджує, що всі born "in" і тільки деякі "opt out."

Автентичність і місійність

2009-06-16T01:21:00.000-07:00

Духовні практики і навіть основні доктрини прихильників руху церкви, що з’являється, можуть значно відрізнятися між собою, однак все ж існують ключові цінності, за якими можна розпізнати його учасників. Насамперед, це – прагнення до автентичності, – на думку ініціаторів руху, носії постмодерністської культури перебувають у пошуках реального і непідробного досвіду. Тому церкви, що з’являються, намагаються бути релевантними для сучасної культури і щоденного буття людей, це, зокрема, стосується пошуку ними найбільш відповідних сучасності стилів поклоніння і можливостей для служіння. Рух намагається відшукати адекватні сучасному світоглядному ритму шляхи досягнення сучасників звісткою про Божу безумовну любов. Відтак істотною ознакою руху стає концепція “місійного життя”, яка вбачає основне завдання християн не в тому, щоб ізолювати себе у громаді собі подібних, а в тому, щоб служити Богові у світі. Термін «місійність» (запозичений у місіолога Леслі Ньюбігіна) учасники «Бесіди» трактують у сенсі відродженої ідентичності церкви, що існує заради світу та реалізації Царства Божого у своєму безпосередньому оточенні. Відтак місія християн вбачається у тому, щоб бути керівниками Бога над творінням, світлом для народів, представниками Христа у навколишній культурі.

Ед Стетзер тлумачить “місійне життя”, як таке, що “ангажує культуру, надає можливість християнам жити в світі, не будучи від світу, і мотивує цілеспрямовано ділитися історією Христа”[1]. При цьому значна увага надається соціокультурному контексту, до якого слід адаптуватися, щоб сповістити йому “історію Ісуса”. Браян Мак-Ларен стверджує: «Моя місія не полягає в тому, щоб з’ясовувати, хто вже благословенний, хто не благословенний чи не може бути благословенний. Мій поклик – бути благословенним, щоб я міг благословляти кожного… Виходячи з цього розуміння ми приділяємо менше уваги, чиє походження, обряди, доктрини, структури і термінологія праві, і більше наголошуємо на тому чиї дії, служіння, євангелизм, доброта та ефективності є добрі .... [Для того], щоб допомогти нашому світові повернутися на шлях того, як знову стати дійсно і абсолютно добрим, яким Бог його створив.... Ми тут з місією приєднатися до Бога у принесенні благословіння для нашого нужденного світу. Ми сподіваємося принести Боже благословення вам, ким би ви не були і у що б ви не вірили, і якщо ви хочете приєднатися до нас в цій місії, а також до віри, що створює і живить її, ви можете [це зробити]» [2].

У церкві, що осмислює культуру у місійній перспективі, відбувається перерозподіл зусиль: основні ресурси спрямовуються на досягнення тих, хто перебуває за межами спільноти, і служіння ближнім, а не на залучення людей до церкви. Церква, що з’являється, є частиною цього зміщення пріоритетів, переходу від моделі церкви, що орієнтується на споживачів, до модель місійного життя. Про «зсув парадигм» яскраво свідчить Рей Андерсон: “церква намагається зробити учнів з християн, закликаючи їх наслідувати Христа, у той час як, насправді потрібно мобілізувати членів церкви взятися за церковно-орієнтовані служіння і розвивати свій власний інтер'єр релігійного життя. Учень Христа повинен намагатися не бути маленьким Месією, але брати участь в месіанській місії поширення царства в кожну щілину і кожен куточок земної кулі”[3].

Місійний підхід церкви до культури також приводить до уявлення про симбіоз церкви з культурою. Біфуркації між світським і духовним зникають як штучні і помилкові, натомість розвивається цілісний підхід до життя, духовні практики, які були виштовхнуті на узбіччя в модерну епоху, відроджуються в контексті сучасної культурної парадигми. Церква не може існувати в безкультурному вакуумі, культура дає голос і вираз для церкви у її прагненні реалізувати своє покликання. Таким чином, на думку богословів церкви, що з’являється, теологія повинна бути гнучкою і носити стратегічний характер. Замість теологічного осмислення місії, церкви, що з’являються, розглядають саме богослов'я як місійну дисципліну. Як пояснює Брайан McLaren: "Теологія є церквою в місії, що розмірковує про своє повідомлення, свою ідентичність, своє значення"[4].

[1] http://threadsmedia.com/sent
[2] Brian McLaren , A Generous Orthodoxy ( Grand Rapids: Zondervan, 2004), pp. 223, 234.
[3] Ray S. Anderson, An Emergent Theology for Emerging Churches (Downers Grove: InterVarsity, 2006),p. 115.
[4] Brian McLaren, A Generous Orthodoxy (Grand Rapids: Zondervan, 2004), p. 105.

Церква, що з’являється: спроба подолання розриву

2009-06-02T10:44:00.000-07:00

Церква, що з’являється (один із найбільш контроверсійних рухів у сучасному західному християнстві) зародилася в останньому десятилітті ХХ-го століття як потужна реакція на вплив модернізму на західне християнство. Для того, щоб наголосити на постмодерністській природі та внеску багатьох людей у формування руху, його речники часто послуговуються терміном «бесіда» (conversation) для самоідентифікації. Послідовники руху ототожнюють себе з християнством, але вважають, що для ефективного досягнення постмодерністського світу доктринам і практикам церкви необхідно надати радикально нового вигляду (reshape). Тобто рух ставить за мету здійснити деконструкцію та реконструкцію християнства, адаптувавши його до сучасної домінуючої культурної культури парадигми тобто постмодернізму.

Власне саме поняття сутності постмодернізму неоднозначно осмислюється учасниками руху. Зокрема, Браян Мак-Ларен визначає три форми постмодернізму. По-перше, це «абсурдний постмодернізм», який заперечує існування об’єктивної істини, реальності та абсолютних етичних цінностей. На думку Мак-Ларена, цей різновид фактично не існує і використовується модерністами, щоб лякати людей. По-друге, - це «юнацький постмодернізм», що асоціюється з релятивістським плюралізмом, споживацтвом, європейськими інтелектуалами і політичною коректністю; ця течія, з погляду автора, поступово відмирає. Третім напрямом є постмодернізм, що з’являється, який, згідно з Мак-Лареном, характеризується намаганням подолати як редукціоналістський раціоналізм модернізму, так і релятивістський плюралізм юнацького постмодернізму. Цей напрям ще не повністю визначився, і, можливо, перебуває за десятиліттями до зрілого формулювання, та, як вважає Мак-Ларен, «люди віри» будуть не лише сприяти визначенню змісту цього напряму, але й формуватимуть на його основі світогляд нової ери, перехід до якої триватиме ймовірно десятиліттями (Brian D. McLaren, “The Method, the Message, and the Ongoing Story,” in The Church in Emerging Culture: Five Perspectives, ed. Leonard Sweet (Grand Rapids, Mich.: Zondervan, 2003), 191-230.).

Детальніше розуміння «Бесідою» природи постмодернізму розглядають Е. Гіббс і Р. Болгер. На їх думку, у той час як представники євангелікалізму традиційно наголошують на епістеміологічному аспекті постмодернізму, на нашій нездатності пізнати абсолютну істину, церква, що з’являється, бачить сутність постмодерності у подоланні дуалізму модерності, який призвів до поділу буття на сакральну і секулярну сфери, виокремивши царину секулярності, царство без Бога. Рух відтак ставить собі за мету поєднати трансцендентне й іманентне, що знаходить свій вияв у намаганні задіяти розум і тіло у поклонінні і в переконаності, що Бог може бути знайдений як світській популярній культурі, так і в релігійній культурі. Силкуючись перебороти дуалізм модерності, який вони сприймають як протилежний до принципів місійного та інкарнаційного життя, послідовники руху визнають необхідність збереження балансу між культурною релевантністю та вірністю біблійному одкровенню, проте на ділі ігнорують тіньові елементи постмодерністської культури, які неможливо примирити з Євангелієм.

Концепція Роберта Веббера про три історичні періоди євангельського руху ХХ-го століття

2009-05-19T02:45:00.000-07:00

Для осмислення місця церкви, що з’являється, у контексті західного протестантизму корисно звернути увагу на концепцію Роберта Веббера (Webber, The Younger Evangelicals: Facing the Challenges of the New World. Grand Rapids:Baker Books, 2002.) про три історичні періоди євангельського руху ХХ-го століття: традиційний євангельський рух (1950-1975 рр), прагматичний євангельський рух (1975-2000 рр.), молодий євангельський рух (починаючи з 2000 р.).
Згідно з Веббером, традиційний євангельський рух характеризувався трактування християнства насамперед як раціонального світогляду, зверненням до фундаменталістської апологетики, намаганням поєднати християнство і патріотизм. Церкви цього періоду, як правило, розташовувалися в сільській місцевості, розвивали пасторсько-центричну модель церковного керівництва, більшість програм (наприклад, для молоді) були церковно-орієнтовані. Недільна школа, в першу чергу, носила інформаційний характер, а поклоніння відбувалося в традиційному та стриманому стилі.
Євангелізаційна діяльність, як правило, здійснювалася в масових формах (наприклад, крусейди), а соціальна активність зосереджувалася на таких політичних питаннях, як аборти і гомосексуалізм.
Прагматичний євангельський рух вбачав у християнстві ефективну відповідь на актуальні життєві потреби, таким чином, його апологетика, як правило, наголошувала на досвіді та особистій вірі як засобах здобуття сенсу життя. Рух прагнув бути культурно-чутливим, відкритим до ринкових (market-driven) підходів до росту церкви, мав тенденцію до розвитку моделі приміських мега-церков. У лідерстві рух, як правило, дотримувався підходу делегування повноважень, а церковні програми зосереджувалися на євангелизмі. У недільних школах домінувала тенденція до формування вікових груп і груп за потребами, поклоніння набувало більш сучасних форм. Євангелізаційна стратегія полягала у залученні людей в церковні служіння, які розроблялися з метою відповідати на запити шукачів (seeker-sensitive services), а соціальні заходи спрямовувалися на підтримку потребуючих груп (розлучені, наркомани і т.д.).
Молодий євангельський рух ґрунтується на розумінні християнства як участі в спільноті віри покликаних Богом людей. Його апологетика, тому, як правило, підкреслює ролі спільноти і втілення. Замість ідеї про поєднання християнства з патріотизмом і прагнення бути чутливим до шукачів, молодший євангельський рух, як правило, підкреслює місійний характер церкви, прагнучи залишатися контр-культурною спільнотою. Рух орієнтується на заснування малих церков, часто в міських умовах, з командо-орієнтованим керівництвом і програмами, що підкреслюють важливість малих груп з вивчення Біблії, соціальної діяльність, а також міжособистісної участі в існуючих організаціях. Їх підхід до освіти полягає в намаганні створювати групи з людей різного віку, а поклоніння здійснюється у стилі, що поєднує давні і майбутні практики (ancient/future) - спроба інтегрувати в житті громади Слово і тіло, минуле і сьогодення, розум і почуття. Євангелизм і соціальна діяльності орієнтовані на співтовариства та спрямовані на спокуту/відновлення окремих осіб, сімей, районів і міст.

До дня матері

2009-05-11T23:16:00.000-07:00

Дорогі читачі.

Трохи із запізненням (як і все, що ми робимо для матерів) залишаю на блозі декілька поетичних творів, присвячених матері.

Зі святом Вас, найдорожчі!

Найдорожча — мамина сльоза

Є на світі золото і срібло.
Тільки хто і що б там не казав,
А для мене слів тут не потрібно:
Найдорожча — мамина сльоза.

Мамина сльоза — калини цвіт.
Мамина сльоза — то цілий світ.
Мамина сльоза — лиш придивись:
В ній журба і радість обнялись.

Світить в душу, як зоря вечірня,
Наче вогник ранньої роси,
Щоб сумління не затьмив нічим я,
Не блукав отак, як блудний син.

Кожен день, що у шалених ритмах,
Десь пливе за обрії в нікуди,
Мамина сльоза, немов молитва,
Береже від зла мене завжди.

Вірю, вже лишилося недовго,
І життя погасне, як свіча.
Я постану чистим перед Богом,
Мов сльоза у маминих очах.
Сергій Рачинець

ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко--і тихо пішла за межу.
--Куди ж це ви, мамо?!--сполохано кинулись діти.
--Куди ви, бабусю?--онуки біжать до воріт.
--та я недалечко...де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
--Та як же без вас ми?...Та що ви намислили, мамо?
--А хто вас, бабусю, у сон поведе по казках?
--А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.
--Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу,--
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою--злетіли увись рушники.
"Лишайтесь щасливі",--і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.

БОРИС ОЛІЙНИК

Християнство постмодернізму: Церква, що з’являється (emerging church). Частина 2.

2009-04-27T04:42:00.000-07:00

Ключові постаті руху церкви, що з’являється, та його основні опоненти

Незважаючи на поки-що нетривалу історію, рух породив «нову хвилю» яскравих авторів, що впродовж останнього десятиліття випустили у світ сотні нових найменувань богословських творів, присвячених усім аспектам служіння представникам постмодерністської культури. Однак основною інформаційною платформою руху стала блогосфера, яка найкраще підкреслює креативний і глобальний характер руху, а також дає можливість здійснювати постійний обмін думками.

Найвідомішим теоретиком і лідером руху є автор декількох контроверсійних бестселерів Браян Мак-Ларен (Brian McLaren), що включений журналом «Time» у список 25-ти найбільш впливових євангельських богословів у США. Його книга “A New Kind of Christian: A Tale of Two Friends on a Spiritual Journey” (2001 р.) отримала винагороду Christianity Today у 2002 р., а інша книга “A Generous Orthodoxy” (2004 р.) набула статусу «настільної» у послідовників руху. Національним координатором “Emergent”[1] (організованої мережі лідерів і служінь ЕСМ) є Тоні Джонс (Tony Jones) докторант практичної теології у Прінстонській теологічній семінарії, богослов, книги якого користуються значним впливом у ЕСМ[2].

Серед пасторів, котрі не тільки намагаються відшукати шляхи «здійснення церкви» у добу постмодернізму, а й роблять достатньо успішні спроби втілити отримані концепти у конкретні проекти, варто виокремити наступні постаті: Ден Кімбалл (Dan Kimball)[3] – пастор Vintage Faith Church у Каліфорнії, автор декількох книг, включаючи “The Emerging Church; Vintage Christianity for New Generations”[4] (найкраща книга 2004 р. за версією Christianity Today); Даг Паджітт (Doug Pagitt)[5], пастор церкви “Соломонів ганок” у Міннеаполісі, один з визнаних лідерів ЕСМ. Автором резонансної книги “Velvet Elvis: Repainting the Christian Faith” (2005 р.) є Роб Белл (Rob Bell)[6], пастор Біблійної церкви “Марс Хілл” у Мічигані.

Помітним автором і спікером руху є Ервін МакМанус (Erwin McManus)[7], про якого його веб-сайт говорить як про «провідного пастора і Культурного Архітектора «Мозаїки» в Лос-Анджелесі. Відома у всьому світі своїм духовним творчим потенціалом і космополітичною різноманітністю, «Мозаїка» - спільнота послідовників Ісуса Христа, посвячена тому, щоб жити вірою, щоб бути відомою любов'ю, і, щоб бути голосом надії. Починаючи з поч. 1990-х, Ервін розвинув Мозаїку у чільну громаду, основний фокус якої - служити постмодерністському, пост-західному і пост-християнському світу».

До заснування і осмислення руху причетні ряд відомих сучасних богословів, зокрема, Едді Гіббс (Eddie Gibbs) – професор церковного росту Школи міжкультурних досліджень Теологічної семінарії Фуллера, автор декількох книг, включаючи “Emerging Churches: Creating Christian Community in Postmodern Cultures” (2005 р., у співавторстві з Ryan Bolger). Інша його книга, у якій він пропонує дев'ять областей, в яких церкві необхідно змінитися для того, щоб бути вірною своєму посланню і своїй місії, “Church Next: Quantum Changes in How We Do Ministry” (2000 р.) була визнана книгою року “Christianity Today” у 2001 р. Значною популярністю у русі користуються твори професора Леонарда Світа (Leonard Sweet), незважаючи те, що його богословські побудови носять ознаки істотної спорідненості з концептами руху “New Age”[8].

До числа провідних теологів, чиї твори вплинули на багатьох лідерів руху, відносяться професори теології Стенлі Гренз (Stanley Grenz) і Джон Франке (John Franke), автори відомої книги “Beyond Foundationalism: Shaping Theology in a Postmodern Context” (2001 р.), а також Стенлі Гуаервас (Stanley Hauerwas) професор теологічної етики в Duke Divinity School, визнаний журналом “Time” найкращим теологом Америки у 2001 р.. У центрі досліджень пропонента руху Бреда Калленберга (Brad Kallenberg), професора релігієзнавства в Університеті Дейтона, стоять питання етики.

Значний вплив на ЕСМ здійснили богослови Ненсі Марфі (Nancy Murphy), професора християнської філософії в Теологічній Семінарії Фуллера, автора праці “Beyond Liberalism and Fundamentalism”[9], та Ле Рон Шульца (LeRon Shults) професора теології в Семінарії “Бет-Ел”, автора декількох впливових книг, зокрема, “The Postfoundationalist Task of Theology” (1999 р.). Серед популяризаторів руху варто також відзначити Дональда Міллера (Donald Miller)[10], автора декількох популярних книг, включаючи “Blue Like Jazz: Nonreligious Thoughts on Christian Spirituality” (2003 р.) та Спенсера Бюрка (Spencer Burke)[11], творця theooze.com[12]. Концепція “місійної церкви” та шляхи її практичної реалізації розглядаються у працях директора дослідницької групи Північноамериканської місійної ради Південної баптистської конвенції Еда Стетзера (Ed Stetzer)[13] “Planting New Churches in a Postmodern Age” (2003) і “Planting Missional Churches” (2006). Напевне, найповнішою спробою діячів самого руху осмислити свої основні доктрини є збірник 25 есе під редакцією Дага Паджітта і Тоні Джонса “Emergent Manifesto of Hope, An (emersion: Emergent Village resources for communities of faith)”[14] (2007 р.). Книга торкається широкого кола питань у сферах духовності, теологія, мультикультуралізму, пост-колоніалізму, гендерних студій, євангелизму.

З часу своєї появи на рубежі тисячоліть, рух став об’єктом численних критичних досліджень, здебільшого авторів з табору консервативного євангелікалізму. Найбільш відомим опонентом руху став професор Нового Заповіту Євангельської богословської школи Трійці, відомий богослов, Д. Карсон (D. A. Carson), автор критичного дослідження “Becoming Conversant with the Emerging Church: Understanding a Movement and Its Implications” (2005 р.). Автором праці з філософських передумов постмодернізму і ЕСМ “Truth and the New Kind of Christian: The Emerging Effects of Postmodernism in the Church” (2005 р.) є Р. Скотт Сміт з Університету Біола (R. Scott Smith Assistant Professor of Ethics and Christian Apologetics at Biola University). Відомий баптистський богослов Міллард Еріксон (Millard Erickson) є автором і редактором декількох монографій, що критикують постмодернізм і його вплив на церкву. Це, зокрема, “The Evangelical Left: encountering Postconservative Evangelical Theology” (автор, 1997 р.), “Truth or Consequences: The Promise & Perils of Postmodernism” (автор, книга року за версією “Christianity Today” 2002 р.) і “Reclaiming The Center: Confronting Evangelical Accommodation In Postmodern Times” (редактор, 2004 р.).

Критичним дослідженням постмодернізму та церков, котрі орієнтуються на постмодерністські цінності в США, є праця конгрегаціоналістського богослова Ендрю Матча (Andrew Mutch) “Above All Earthly Powers: Christ in a Postmodern World” (2005 р.). Серед інших серйозних критиків постмодернізму та церковних проектів, що намагаються адаптувати до нього свою теологію і практику, варто відзначити президента Південної баптистської богословської семінарії, Альберта Мохлера (Albert Mohler)[15], Чарльза Колсона (Charles Colson), Джастіна Тейлора (Justin Taylor). Дуглас Гротуіс (Douglas Groothuis)[16] відомий завдяки книзі “Truth Decay: Defending Christianity Against the Challenges of Postmodernism” (2000 р.), у якій він обґрунтовує думку, про те що постмодернізм, незважаючи на деякі його інтуїтивні прозріння, загалом за своїми основними принципами є інтелектуально ворожим до християнських поглядів.

Нищівні наслідки для християнської культури, яка піддалася впливу протилежних до християнства постмодерністських інтелектуальних підходів і цінностей, осмислюються Жене Вейсом у книгах “Postmodern Times: A Christian Guide to Contemporary Thought and Culture” (1994 р.) і “Loving God with all Your Mind: Thinking as a Christian in a Postmodern World” (2003 р.). Джон Хамметт (John Hammett), професор систематичної теології в Південно-східній баптистській богословській семінарії, у праці “Biblical Foundations for Baptist Churches: A Contemporary Ecclesiology” (2005 р.) застерігає, що церква, яка з'являється, наражається на небезпеку надмірного впливу світської культури.

Серед інших авторів варто відзначити професора Біблії і біблійних мов Південної Євангельської Семінарії Томаса Хова[17] (Thomas Howe), професора систематичної теології Шотландського коледжу (Единбург) Дональда Маклеода (Donald Macleod), реформатського богослова Дугласа Вілсона[18] (Douglas Wilson), апологета, лютеранського пастора і автора Дона Матзата (Don Matzat). Критичному аналізу руху, що просуває постмодернізм як позитивну силу в теології, та його руйнівному впливу на основоположні доктрини християнства, присвячене одне з найновіших досліджень, спільна праця тринадцяти реформатських богословів “Reforming or Conforming?: Post-Conservative Evangelicals and the Emerging Church” (2008 р.) під загальною редакцією Гері Джонсона і Рона Глісона (Gary Johnson and Ron Gleason).

[1] http://www.emergentvillage.com/Site/index.htm

[2]Див. “The New Christians: Dispatches from the Emergent Frontier” (2008), “Divine Intervention: Encountering God Through the Ancient Practice of Lectio Divina” (2006), “The Sacred Way: Spiritual Practices for Everyday Life (Emergent YS)” (2005), “Postmodern Youth Ministry” (2001).

[3] http://www.dankimball.com/vintage_faith/

[4] У цій книзі він запропонував термін “Давнє християнство” (“Vintage Christianity”) для позначення досвіду покоління, що перебуває у пошуках таємничої (містичної), справжньої (автентичної), глибоко духовної і вдумливої віри за межами традиційних церков

[5] http://pagitt.typepad.com

[6] http://www.mhbcmi.org/findex.html

[7] http://www.erwinmcmanus.com/

[8] Див., наприклад, його он-лайн книгу "Quantum Spirituality: A Postmodern Apologetic” http://www.leonardsweet.com/Quantum/index.asp

[9] Nancy Murphy Beyond Liberalism and Fundamentalism: How Modern and Postmodern Philosophy Set the Theological Agenda (Rockwell Lecture Series), 1996.

[10] http://www.donaldmillerwords.com/index.php

[11] http://cavepainter.typepad.com

[12] http://www.theooze.com/about/ourteam.cfm

[13] http://www.newchurches.com/index.php

[14] “The Emergent Manifesto of Hope” є “пілотним епізодом” серій книг, відомої як “emersion”, спільного проекту видавництва “Baker Books” організації “Emergent Village”, мета якої - дати світу більше літературних джерел про "генеративну дружбу місійних християн, що розділяють любов Ісуса Христа до світу"

[15] Див. його статтю з критикою Браяна Мак-Ларена "A Generous Orthodoxy"--Is It Orthodox?//http://albertmohler.com/commentary_read.php?cdate=2005-06-20

[16] http://www.ivpress.com/groothuis/doug/

[17] http://www.whatsallthisthen.info/

[18] http://www.dougwils.com

Християнство постмодернізму: Церква, що з’являється (Emerging church) Частина 1.

2009-04-17T09:40:00.000-07:00

Цим дописом я розпочинаю серію публікацій, присвячених одному з найрадикальніших і найбільш контроверсійних "свіжих проявів" церкви - Руху церкви, що з'являється. Неоднозначність, парадоксальність і суперечливість руху кидає виклик багатьом усталеним в євангельських колах поглядам на питання церкви, місії, Царства Божого і водночас запрошує до розмови.

Вступ

Кожна історична епоха з її особливим соціокультурним контекстом ставить перед християнством виклик – відшукати баланс у його стосунках з панівною культурною парадигмою, знайти «золоту середину» між крайнощами конфронтації і конформізму, і щоразу церква знаходить засоби не лише для власного виживання, а й для трансформації культури. Сучасний етап у розвитку світової культури і цивілізації, що прийнято характеризувати як постмодернізм, також надає християнству можливості для здійснення своєї мети, і водночас несе загрозу втрати християнством своєї богословської та культурної ідентичності у пошуках шляхів сповіщення Євангелія сучасному суспільству. Найяскравішим у сучасному західному протестантизмі напрямом, що відкрито проголосив своєю метою акомодацію християнства до цінностей постмодернізму є Рух церкви, що з’являється (“Emerging church movement”). Авторитетне видання “Christianity Today” стверджує, що цей рух є найбільш значним християнським феноменом з часів “Jesus Movement” початку 1970-х рр.. за рівнем причетності до найактуальніших тенденцій сучасної американської культури. “Часто міський, непропорційно молодий, надзвичайно білий, і цілком новий (існує трохи більше п'яти років) зростаючий ряд церков, що приєднуються до “Церкви, що з'являється”[1]. В українському релігієзнавстві ще не сформувалося усталених термінів для позначення сучасних богословських та церковних рухів у західному християнстві, тому для зручності у статті ми будемо користуватися терміном “Emerging church movement” (ЕСМ)[2] або Рух церкви, що з’являється.

Виникнення постмодернізму

Перш, ніж розглянути методологічні та богословські особливості руху, варто нагадати деякі фундаментальні особливості постмодерністського світу і його філософії. Постмодернізм, як гранично широкий термін, має безліч трактувань, часто суперечливих або навіть таких, що взаємно виключають одне одного[3]. Нове світовідчування, яке згодом назвали постмодерністським, зародилося в період завершення Другої світової війни, коли перед західною цивілізацією постала нагальна потреба пояснити глобальну катастрофу того часу. Взявшись за це завдання, філософи франкфуртської школи (30-70-і рр. ХХ в.), зробили спробу переосмислити весь хід нової історії Європи. Ключову роль у їхніх інтелектуальних побудовах відігравала критика ідей Просвітництва. Написана в 1944 р., книга Теодора Адорно й Макса Хоркхаймера "Діалектика Просвітництва"[4] окреслила ряд ідей, які стали постійними в працях більш пізніх філософів. Весь політичний досвід тоталітаризму ХХ-го століття німецькі філософи пояснювали, виходячи з невдалого, на їх думку, “проекту Просвітництва”, що начебто обіцяв звільнити людство від влади забобонів і невігластва. Озброєна раціоналізмом думка повинна була б привести до цілковитої перемоги розуму та трансформації суспільства. Однак, просвітницька утопія зазнала фіаско, привівши до історичних катаклізмів небачених раніше масштабів. На думку Адорно і Хоркхаймера, причиною такого неочікуваного результату було те, що прагнучи до універсальних істин, Просвітництво оперувало абстракціями, безжалісно заперечуючи все, що не піддавалося розрахунку й не приносило користі. Все зайве, що заважає торжеству розуму, підлягає ліквідації – на цій установці народжуються тоталітарні режими з їх ідеалом всеохоплюючого плануванням і тотального контролю. Загальне починає домінувати над одиничним. Продиктовані наукою, державною ідеологією норми, цінності й моделі функціонування одноманітні й не терплять заперечень.[5]

Наступна філософська думка підхопила два концептуальних мотиви цього підходу: ідею про те, що нічим не обмежена раціональність зрештою обумовлює появу репресивної влади та погляд на плюралістичність, множинність та фрагментарність, як на цінності, що протистоять тотальності й спробам всеохоплюючого раціонального пояснення, які до нього приводять. Постмодерністські мислителі прийшли до висновку, що проект Просвітництва провалився. Вихід, на їх думку, полягає не в тому, щоб спробувати відкоригувати старий проект, і не в тому, щоб створити новий, а в тому, щоб взагалі відмовитися від усяких спроб всеосяжного витлумачення і перетворення життя, проголосивши «війну тотальності».

Постмодернізм і релігія

Постмодернізм, на відміну від модернізму Просвітництва, приймає релігійний досвід, релігійні сенси й символи, щоправда не надаючи їм при цьому жодної переваги у порівнянні з іншими досвідами, змістами або символами. Відносини з релігійною традицією в постмодерні не будуються на основі простого заперечення. Скоріше, мова йде про пошук цілком альтернативної християнству концепції, яка б найбільше відповідала установкам філософської парадигми постмодернізму. Робляться спроби відшукати цю форму в дохристиянських віруваннях або в ареалах інших релігійних традицій. Так, Ж.-Ф. Ліотар із симпатією ставився до "язичництва" як до політеїзму тобто сакральної сфери множинності, що протистоїть монотеїстичній традиції. Християнська концепція суб'єкта-Творця також опинялася поза цією логікою множинності. Оголосивши війну будь-яким формам тотальності й універсальності, постмодерн розпочав справжнє полювання на будь-які їхні прояви. Постмодерністська ідея мультикультуралізму, що постала на противагу принципу тотальності у сфері культури, не лише цінує різноманітність, але і захищає культурні практики груп меншості. Елементом “війни проти тотальності” стало намагання мультикультуралізму зірвати маску з історії утисків, які перенесли специфічні групи меншості та показати нерівноправні стосунки між меншинами і пануючими культурами. Групам меншості потрібно повернути їх “приховані історії” для того, щоб зрозуміти їх справжню ситуацію.

Епістемологія постмодернізму

Важливим аспектом постмодерністського трактування християнства стала епістемологія постмодернізму, якій властиві дефундаменталізм (або постфундаменталізм), фрагментарність і конструктивізм[6]. Дефундаменталізм[7] проголошує необґрунтованість пізнання, його "незв'язність" з фактами світу "яким він є". Критика властивому модернізму пошуку фундаментальних підстав буття й знання стає прапором постмодерністської рефлексії, що руйнує віру в їхнє існування. Постмодернізм, акцентуючи фундаментальну трансформацію відносин людини зі світом внаслідок вторгнення символічних систем, культури мас-медіа, що конструюють світ в цілковито штучних моделях, постулює безглуздість апеляції до "реального" об'єкту. Він виходить із передумови про існування "культурного тексту", поза яким або нічого немає, або його зв'язок з дійсністю настільки ненадійний, що не дає підстав судити про неї з достатнім ступенем упевненості. Границі між уявленнями й об'єктами, істиною й помилкою руйнуються. Істина позбувається статусe визначеності й абсолютності. Втрачає зміст сама ідея "істинної" інтерпретації, що позбавляє права на існування альтернативні варіанти інтерпретації. Жодне знання не може бути оцінене поза контекстом культури, традиції й мови, які роблять його можливим, надають йому змісту. Постмодернізм заперечує існування універсального, позаконтекстуального критерію істинності. Сама істина розуміється контекстуально, історично.

Фрагментарність пізнання означає відмову від ідеї нескінченного поступального збільшення знання на шляху до істини. Її місце займає принцип фрагментарності знання, його залежності від історичного й культурного контексту. Знання розглядається як плюралістичне, а не як констатація універсальних законів. Фрагментарність знання пов'язана з постмодерністською інтерпретацією множинності як реальності, що складається з розрізнених, елементів і подій.

Конструктивістський елемент проголошує перенесення у постмодернізмі акценту з образ світу "як він є" на уявлення про світ у певних лінгвістичних конструкціях, обумовлених соціальними процесами, ідеологічним підходом учасників і структурою владних відносин. Знання не містить інофрмації про реальний світ, воно складається з конструкцій, побудованих на основі схем інтерпретації.

Епістемологія постмодерну має серйозні практичні наслідки, оскільки вона не залишає жодної підстави для об'єктивної віри. Не дивлячись на винахідливі зусилля постмодерністських богословів сконструювати теологію, яка “має універсальні значення", все їхнє мислення зрештою поступається якійсь формі скептицизму або релятивізму. Тому, в межах постмодерного мислення, жодна істина або етика не може розглядатися як “нормативна”. Тобто, жодна особа або священне “писання” не може авторитетно вказувати постмодерністам, що є правдивим або правильним для них. “Правда” і “мораль” перебувають в контексті специфічного суспільства і змінюються від одного суспільства до іншого. Ця епістемологія фактично не залишає місця для проголошення об'єктивного, універсально авторитетного значення біблійного тексту. Один з лідерів ЕСМ Тоні Джонс переконує християн використовувати такий підхід до Священного Писання, стверджуючи, що “Ми повинні переставати шукати якусь об'єктивну Істину, яка доступна, коли ми риємося в тексті Біблії”[8].

Зародження Руху церкви, що з’являється.

Історія Руху церкви, що з’являється, розпочалася наприкінці ХХ-го століття, однак середовище для появи нового напряму було підготовлене цілим рядом соціальних процесів, місіологічних, богословських та екклесіологічних течій. За твердженням Едді Гіббса і Браяна Болгера, вихідним пунктом історії руху була середина 1980-х, коли служіння “Поколінню Ікс” (Gen X) почали цікавитися молодіжними культурами та шляхами їх євангелізації. Часто організовані як церква в церкві, вони приймали найсучасніші методи служіння, але загалом зберегли структурну ДНК їх батьківських мега-церков. До кінця 1990-х вікова модель почала втрачати значення як засіб пояснення сучасної культури. В 1997 р. на зустрічі християнської пара-церковної організації “Мережа молодих лідерів” (Young Leaders Network) пастор Даг Паджітт (Doug Pagitt) повернув дискусію у русло постмодернізму, що з того часу потрапила у центр дискурсу організації. Мережа молодих лідерів незабаром трансформувалася у “Terra Nova Theological Project”, що зрештою переріс в “Emergent”, лідери якого стали глобальними глашатаями непереборного зміщення парадигми.

[1]"The Emergent Mystique" http://www.christianitytoday.com/ct/2004/011/12.36.html 1/18/06

[2] Обґрунтування терміну “Emerging church movement” дає Phil Johnson у статті “Absolutely Not! Exposing the Postmodern Errors of the Emerging Church” audio.gracechurch.org/sc/2006notes/Emerging,%20Johnson.pdf

[3] Поняття "постмодернізм", "постмодерн", "постмодерністський" багатозначні, вони використовуються й для позначення своєрідного напрямку в сучасному мистецтві, і для характеристики певних тенденцій у політиці, релігії, етиці, способі життя, світосприйманні. Більшість дослідників постмодернізму погоджуються з тим, що постмодернізм виникає спочатку в руслі художньої культури, однак незабаром поширюється й на інші сфери: філософію, політику, релігію, науку. Мабуть, уперше термін "постмодернізм" у змісті, наближеному до сьогоднішнього, вжив в 1946 р. Арнольд Тойнбі, позначивши так етап у розвитку західноєвропейської культури, що почався в 1875 р. й ознаменувався переходом від політики, що спирається на мислення в категоріях національних держав, до політики, що враховує глобальний характер міжнародних відносин.

[4] Макс Хоркхаймер, Теодор В. Адорно Диалектика просвещения. Философские фрагменты. Пер. с нем. М. Кузнецова. М. - СПб.: Медиум, Ювента, 1997. - 312 с

[5] Теоретичною основою осмислення як цілісного феномена новітні напрямки в різних видах мистецтва став французький постструктуралізм, тобто ті підходи й концепції, які були розроблені наприкінці 60-х - 70-х років у роботах таких його представників, як Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж. Делез, Ж. Лакан і ін. Постструктуралізм став методологічною підставою, на якій постмодернізм почав визрівати як широка ідейна течія і здійснювати експансію в усі сфери соціально-гуманітарного знання, претендуючи на статус спочатку загальної теорії сучасного мистецтва, а потім - найбільш повного вираження "духу часу". Використання постструктуралістських підходів у літературній критиці породило феномен деконструктивізму. Уперше цей напрямок у літературознавстві оформився в США, насамперед у роботах представників Йєльської школи - П. Мана, Дж. Хартмана, Х. Блума й Дж. Х. Міллера. Згодом деконструктивізм вийшов як за межі США, так і за межі літературної критики. Характерне для постструктуралізму уявлення про культуру як про суму текстів перетворилося в загальну методологію постмодернізму, застосовну до аналізу будь-якого феномена культури. Таким чином, в 80-і роки ХХ століття постмодернізм оформився як єдиний комплекс уявлень, що поєднує постмодернізм, постструктуралізм і деконструктивізм. Цей ідейний комплекс став сприйматися як найбільш адекватне вираження інтелектуального й емоційного сприйняття епохи.

[6] Лариса Г. Судас Эссе "Постмодернизм" http://www.chem.msu.su/rus/teaching/sociology/3.html

[7] Заклик до християнської теології відмовитися від фундаменталізму детально обґрунтовується в наступній книзі: Stanley J. Grenz and John R. Franke, Beyond Foundationalism: Shaping Theology in a Postmodern Context. (Louisville, Kentucky: Westminster John Knox Press, 2001).

[8] Tony Jones, Postmodern Youth Ministry (Grand Rapids: Zondervan, 2004), 201.