Основні "теми" руху церкви, що з'являється (підхід С. Мак-Найта)

Нагадаю читачам, що я продовжую публікувати серію дописів присвячених руху церкви, що з'являються (emerging church movement). Одним із найбільш авторитетних симпатиків і дослідників руху є Скот Мак-Найт. Він вважає, що особливість руху полягає у поєднанні декількох "тем".

Скот Мак-Найт[1] визначає декілька важливих “тем”, що характеризують рух. На його думку, церква, що з’являється, є не єдиною християнською групою, до якої деякі з цих характеристик можна було б застосувати, однак у такому поєднанні вони кристалізуються саме в ЕСМ. Отож, Мак-Найт, стверджує, що рух є пророчим, постмодерним, орієнтованим на праксис та пост-євангельським. Пророчий аспект руху, як пише автор, полягає у тому, що він є “свідомо і умисне провокаційним”. Християни, що з’являються, вірять, що церква потребує змін, і вони починають жити так нібито ці зміни вже мають місце. Як старозавітні пророки, провідні теологи руху задля риторичної ефективності часто користуються прийомом перебільшення. Особливо це стосується Браяна Мак-Ларена у його «Щедрій ортодоксії». Щодо постмодерністського аспекту, то Мак-Найт вважає, що постмодернізм не слід редукціювати до заперечення абсолютної істини, краще розглядати його як колапс успадкованих мета-розповідей (всеохоплюючих пояснень життя), зумовлений неможливістю виходу за межі їх гіпотез. Євангельські християни можуть використати певні елементи постмодерністської епістемології, притримуючись віри, що шукає розуміння, і довіри, що передує розумінню правди євангелія.

Зв'язок ЕСМ з постмодерністю привертає увагу і викликає критику, однак, як вважає Мак-Найт, найважливішою характеристикою руху є «praxis» - тобто те, яким чином віра проживається. За своєю суттю, рух є спробою розробити нову доктрину церкви. Її прикметні акценти можна зауважити в новому підході до поклоніння (наголос на творчості і емпіризмі), в увазі до ортопраксії (прагнення відновити єдність теології і практики; ідея про те, що те як людина живе, є важливішим від того, у що вона вірить; заклик знайти новий шлях формування теології, яка повинна бути контекстуальною і специфічною, корелюватися з культурою, інтегруватися до Божого плану для світу, шукати відповіді на актуальні виклики сьогодення, перебувати в діалозі з іншими світовими релігіями) і в місійній орієнтації, яка реалізовується через участь в цілісній (холістичній)[2] спокутній роботі Бога в цьому світі. Церква розглядається як спільнота, через яку Бог працює і, в якій Бог виявляє достовірність Євангелія.

Пост-євангельський (post-evangelical) аспект руху знаходить свій вияв у протесті проти євангелікалізму у його сучасному вигляді, протесті, який ґрунтується на ідеї про те, що церква завжди повинна реформувати себе. Хоча більшість послідовників церкви, що з’являється у теологічному аспекті продовжують належати до євангелікалізму, однак загалом рух має тенденцію висловлювати недовіру до систематичної теології із-за того, що попри наявність різноманітних богословських традицій, між ними так і не було досягнуто справжнього консенсусу. Як стверджує Мак-Найт, Бог об’явив Себе не у систематичній теології, а в розповіді; відтак жодна мова не здатна «вловити» Абсолютну Істину, якою є лише Бог. Отож, рух відмовляється від створення герметичної теологічної системи, вважаючи, що “Велика Традиція” пропонує різні шляхи для того, щоб розповісти істину про Боже спокутування в Христі, та не допускаючи думки, що будь-яка певна теологічна система сприймає її абсолютно правильно. Власне, цілком у руслі постмодернізму, для авторів руху теологія залишиться лише «розмовою про Істину», якою є Бог в Христі через Духа, і про Божу історію спокутної роботи в церкві, тому жодна систематична теологія не може претендувати на те, щоб бути завершеною. Природнім результатом такого підходу до питання істині в теології стало заперечення ексклюзивізму (ідеї про те, що існує розділова лінія між християнами і нехристиянами). Найбільш радикальні послідовники руху приймають постмодерністську недовіру до мета-розповідей, наголошуючи на тому, що для послідовників Христа має значення лише ортопраксія, а не питання релігійної приналежності людини, якщо вона любить Бога і свого ближнього як самого себе[3]. Логічним продовженням такого сотеріологічного підходу стала ідея універсалізму[4], яка буде детальніше розглянута нижче.



[1] Scot McKnight Five Streams of the Emerging Church Key elements of the most controversial and misunderstood movement in the church today. www.christianitytoday.com/ct/2007/february/11.35.html

[2] На думку Мак-Найта, «цей цілісний акцент знаходить досконале вираження в служінні Ісуса, що робив добро для тіл, духів, сімей і суспільств…Він піклувався не лише про загиблі душі, але і про цілі особи і цілі суспільства».

[3] «Я не вірю, що створення учнів повинно дорівнювати створенню прибічників християнської релігії. Можливо, це є доречним в багатьох (не всіх!) обставинах - допомогти людям стати послідовниками Ісуса і залишатися в межах їх буддійського, індуїстського або єврейського контекстів… замість вирішення парадоксу через винесення вироку про вічну долю людей, більш переконаних в інших релігіях або більше лояльних до них, ніж ми... Щоб допомогти буддистам, мусульманам, християнам і всім іншим переживати життя у повноті шляху Ісуса, я охоче став би одним з них, ким би вони не були, до якої б міри я міг, охопити їх, приєднатися до них, щоб вступити в їх світ без суду, але із спасаючою любов’ю...» (Brian D. McLaren, A Generous Orthodoxy (Grand Rapids, Michigan: Zondervan Publishing, 2004) 260)

[4] Spencer Burke's у “A Heretic's Guide to Eternity” (2006) стверджує, що всі born "in" і тільки деякі "opt out."