Церква, що з’являється: спроба подолання розриву

Церква, що з’являється (один із найбільш контроверсійних рухів у сучасному західному християнстві) зародилася в останньому десятилітті ХХ-го століття як потужна реакція на вплив модернізму на західне християнство. Для того, щоб наголосити на постмодерністській природі та внеску багатьох людей у формування руху, його речники часто послуговуються терміном «бесіда» (conversation) для самоідентифікації. Послідовники руху ототожнюють себе з християнством, але вважають, що для ефективного досягнення постмодерністського світу доктринам і практикам церкви необхідно надати радикально нового вигляду (reshape). Тобто рух ставить за мету здійснити деконструкцію та реконструкцію християнства, адаптувавши його до сучасної домінуючої культурної культури парадигми тобто постмодернізму.

Власне саме поняття сутності постмодернізму неоднозначно осмислюється учасниками руху. Зокрема, Браян Мак-Ларен визначає три форми постмодернізму. По-перше, це «абсурдний постмодернізм», який заперечує існування об’єктивної істини, реальності та абсолютних етичних цінностей. На думку Мак-Ларена, цей різновид фактично не існує і використовується модерністами, щоб лякати людей. По-друге, - це «юнацький постмодернізм», що асоціюється з релятивістським плюралізмом, споживацтвом, європейськими інтелектуалами і політичною коректністю; ця течія, з погляду автора, поступово відмирає. Третім напрямом є постмодернізм, що з’являється, який, згідно з Мак-Лареном, характеризується намаганням подолати як редукціоналістський раціоналізм модернізму, так і релятивістський плюралізм юнацького постмодернізму. Цей напрям ще не повністю визначився, і, можливо, перебуває за десятиліттями до зрілого формулювання, та, як вважає Мак-Ларен, «люди віри» будуть не лише сприяти визначенню змісту цього напряму, але й формуватимуть на його основі світогляд нової ери, перехід до якої триватиме ймовірно десятиліттями (Brian D. McLaren, “The Method, the Message, and the Ongoing Story,” in The Church in Emerging Culture: Five Perspectives, ed. Leonard Sweet (Grand Rapids, Mich.: Zondervan, 2003), 191-230.).

Детальніше розуміння «Бесідою» природи постмодернізму розглядають Е. Гіббс і Р. Болгер. На їх думку, у той час як представники євангелікалізму традиційно наголошують на епістеміологічному аспекті постмодернізму, на нашій нездатності пізнати абсолютну істину, церква, що з’являється, бачить сутність постмодерності у подоланні дуалізму модерності, який призвів до поділу буття на сакральну і секулярну сфери, виокремивши царину секулярності, царство без Бога. Рух відтак ставить собі за мету поєднати трансцендентне й іманентне, що знаходить свій вияв у намаганні задіяти розум і тіло у поклонінні і в переконаності, що Бог може бути знайдений як світській популярній культурі, так і в релігійній культурі. Силкуючись перебороти дуалізм модерності, який вони сприймають як протилежний до принципів місійного та інкарнаційного життя, послідовники руху визнають необхідність збереження балансу між культурною релевантністю та вірністю біблійному одкровенню, проте на ділі ігнорують тіньові елементи постмодерністської культури, які неможливо примирити з Євангелієм.